[B]Парадокс спостерігача[/B]
Ідеями щастя і любові ми користуємося, щоб усунути недолугі наслідки свого тверезодумання. Вони представляють собою розраховану втечу в бажану міфологію. Навіть такі люди як я відступають перед обличчям остаточних наслідків сумніву.
Взагалі ж, щоб стати справжнім скептиком, треба поставити себе за рамки власної долі, або взагалі відмовитися мати таку. Питання в тому, як з під неї вислизнути? Адже серед нас немає справжніх байдужих. Саме ми ввели в релігію жалісні скарги, назвавши їх молитвами. У світлі цього, навіть Соломон іноді викликає у мене в пам'яті образ Перрона, але Перрона виснажено-ліричного. Вони так радісно виставляли напоказ свої душевні страждання і демонстрували свої рани... І, може бути, тільки я розумію, що цей карнавал відвертості, - не більше ніж спосіб сховатися від своїх, нічого не важачих в сьогоденні, неспроможних і тужливих думок.
Балакучі і в той же час непроникні, вони, там, у загусклій пелені часу, поглинені своїми проблемами та язичницькими втіхами, вислизають від мене, навіть поділившись зі мною всіма своїми секретами, скільки б я не вивчала і не піддавала класифікації цих страждальців, скільки б не намагалася, подумки зважити на терезах Іова все, що їм довелося випробувати, - їх справжню суть, їх справжнє страждання мені не зрозуміти. У міру мого інтелектуального наближення до них, вони здаються мені все більш і більш недоступними. Можливо позначається парадокс спостерігача, - можна нескінченно довго спостерігати за реакціями враженої горем, або іншим нападом, спільноти людей, але, яка так і залишається для мене всього лише скупченням незнайомців... :)

• 
• 
•